У Вашингтоні, схоже, почали ставити незручне запитання: чи можуть двоє успішних девелоперів вести переговори про війну, в якій переплетені ядерне стримування, територіальні претензії, розвідка, санкції й майбутнє європейської безпеки. Стів Віткофф і Джаред Кушнер уже багато місяців залишаються головними неформальними переговорниками Дональда Трампа, але відчутного прориву не принесли ані їхні поїздки до Москви й Києва, ані спроби врегулювати інші складні конфлікти.
Білий дім цю інформацію різко спростував і запевнив, що Трамп цілком довіряє своїм спецпосланцям. Але навіть саме виникнення такої дискусії показове: після півтора року дипломатичної активності Вашингтон досі не наблизився до угоди, а російська позиція істотно не змінилася.
І тут починається головна інтрига. Віткофф і Кушнер дивляться на світ передусім як люди бізнесу, тоді як Реткліфф — як професійний політик і керівник найбільшої американської зовнішньої розвідки, який звик мати справу не з майбутніми інвестиційними проєктами, а з намірами противника, його слабкими місцями та реальним співвідношенням сил.
Якщо його роль справді розширять, це може означати зміну не лише персонального складу американської команди, а й самого підходу до переговорів із Кремлем.
Дипломатія як бізнес-угода
Для Трампа та його найближчого оточення така логіка природна. Якщо після угоди можна заробити на корисних копалинах, енергетиці, інфраструктурі чи центрах обробки даних, то, з погляду бізнесмена, продовжувати війну здається нераціональним.
Сам Кушнер виклав цю філософію під час пресконференції у Києві майже буквально. За його словами, Трамп прийшов із бізнесу, а бізнес вчить шукати взаємовигідні моделі: війна створює збитки, тоді як мир і торгівля можуть принести вигоду всім сторонам.
На рівні економічної логіки це звучить переконливо. Проблема виникає тоді, коли сторони воюють не за вищу маржу чи доступ до ринку, а за територію, суверенітет, політичний контроль і власне виживання.
Для України питання полягає не в тому, скільки вона заробить після війни, а в тому, чи залишиться вона незалежною державою. Для Путіна, своєю чергою, економічна вигода також не є головною метою: Кремль уже багато років демонструє готовність платити величезну ціну за спробу повернути Україну до російської сфери контролю.
Саме тут девелоперська модель переговорів починає давати збій.
Віткофф і Кушнер мають одну очевидну перевагу: вони дуже близькі до Трампа. Для Путіна, Зеленського чи будь-якого іншого співрозмовника це означає, що перед ними не чиновники середньої ланки, а люди, здатні безпосередньо донести позицію американському президентові.
Але близькість до Трампа не замінює знання російської політичної системи. За останні півтора року Віткофф кілька разів відвідував Росію, Кушнер також активно долучився до процесу, проте їхній підхід неодноразово викликав запитання саме через те, наскільки легко вони сприймали російські пропозиції як матеріал для компромісу, а не як елемент переговорної тактики Кремля.
Financial Times звертає увагу на показовий епізод останньої поїздки. Американці спочатку вирушили до Москви, а вже звідти привезли до Києва пропозиції Путіна, які, за повідомленнями західних медіа, виявилися навіть жорсткішими за попередні російські вимоги.
Схожа проблема виникала й раніше з планом із 28 пунктів, який циркулював у Вашингтоні як можливий варіант врегулювання. Один із пунктів передбачав, що США виступатимуть посередником між НАТО та Росією, хоча самі Сполучені Штати є ключовим членом Альянсу.
Для професійного дипломата або фахівця з безпеки така суперечність одразу викликала б питання. Для команди, яка звикла шукати конструкцію угоди, важливішою, схоже, була сама можливість домовленості.
Критика Віткоффа і Кушнера стосується не тільки Росії. Financial Times нагадує і про переговори США з Іраном, де американські посланці працювали без тієї глибини експертної підтримки, яка супроводжувала переговори адміністрації Барака Обами перед укладенням ядерної угоди 2015 року.
Тоді американські фахівці з ядерної енергетики брали участь у кожному етапі процесу майже двадцять місяців. Нинішня адміністрація намагалася рухатися значно швидше, і в підсумку переговори не дали того результату, на який сподівався Білий дім.
Схожі питання виникають і навколо Гази. Кушнер неодноразово говорив про майбутнє сектору мовою інвестицій і забудови, наголошуючи на потенційній вартості його середземноморського узбережжя.
Для девелопера така оптика природна, але в конфлікті, де головними є безпека, політичний статус, переміщення населення та історична пам’ять, вона легко перетворюється на джерело нових проблем. У результаті складається враження, що одна й та сама бізнес-модель накладається на принципово різні конфлікти.
За документами, які аналізувало видання, Віткофф отримав десятки мільйонів доларів готівкових і криптовалютних доходів. Одним із великих інвесторів компанії став шейх Тахнун бін Заїд Аль Нагаян, радник із національної безпеки ОАЕ.
Юристи та експерти з етики звертали увагу на очевидну проблему потенційного конфлікту інтересів: іноземний високопосадовець вкладає великі кошти в бізнес, пов’язаний із президентом США та одним із його головних міжнародних посланців.
Кушнер має схожу проблему сприйняття. Його Affinity Partners управляє мільярдами доларів, а значна частина капіталу походить із суверенних фондів країн Перської затоки.
Серед ключових інвесторів — саудівський Public Investment Fund, рішення про участь якого пов’язували безпосередньо зі спадкоємним принцом Мохаммедом бін Салманом. Це не доводить незаконності чи особистої корупції дипломатів, але коли ті самі люди одночасно ведуть переговори з урядами, від яких залежать їхні приватні інвестиційні інтереси, питання про межу між бізнесом і державною політикою виникає неминуче.
Москва грає в іншій лізі
Особливо помітною різниця у досвіді стає в Москві.
Віткофф до приходу Трампа до влади ніколи не працював на державній службі. Кушнер також прийшов у зовнішню політику через родину президента, а не через дипломатичну, військову чи розвідувальну кар’єру.
На іншому боці столу сидять люди, які десятиліттями працюють у російській системі влади. Путін перебуває на її вершині понад чверть століття й сформувався ще у радянських спецслужбах.
Керівник Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін і директор ФСБ Олександр Бортников також походять із радянської школи КДБ і мають десятиліття досвіду апаратної боротьби, розвідки та міжнародного протистояння. До них додаються Сергій Лавров, Юрій Ушаков та інші чиновники, які роками ведуть переговори з американцями й європейцями.
Можна не захоплюватися їхніми здібностями й тим більше їхньою політикою. Але недооцінювати їхній досвід було б серйозною помилкою.
Саме тому окремі публічні висловлювання Віткоффа про Україну викликали стільки подиву. У 2025 році він говорив про війну як про суперечку навколо «чотирьох регіонів» і посилався на російські псевдореферендуми на окупованих територіях.
Для Кремля така мова була подарунком: американський переговорник фактично відтворював частину російської рамки конфлікту. Коли один учасник переговорів десятиліттями відточує мистецтво політичного тиску, а другий лише починає розбиратися в історії конфлікту, сама асиметрія стає фактором переговорів.
Саме на цьому тлі особливого значення набув серпневий візит директора ЦРУ Джона Реткліффа до Москви. За повідомленнями Financial Times, він обговорював із керівниками російських спецслужб Україну, Іран та російські операції проти Європи.
Публічно Трамп применшив значення поїздки й назвав її майже рутинною. Однак джерела видання описують іншу картину.
Путін, за їхніми словами, спочатку планував особисто зустрітися з директором ЦРУ, але зустріч не відбулася після того, як Реткліфф дав російським співрозмовникам доволі песимістичну оцінку перспектив Москви у війні.
Якщо ця інформація правильна, контраст із Віткоффом і Кушнером дуже показовий. Реткліфф не приїхав продавати Кремлю картину майбутнього інвестиційного буму після миру.
Його сигнал полягав у тому, що час може працювати не на користь Росії і що домовлятися варто до того, як її становище стане гіршим. Через десять днів Путін уже приймав Віткоффа та Кушнера особисто й провів із ними кілька годин.
Російський президент навіть наголосив на довірі до американського посередництва. Неважко здогадатися, який із двох американських підходів для Кремля комфортніший.
Навіщо тут директор ЦРУ
Саме тому повідомлення Financial Times про можливе розширення ролі Реткліффа виглядає значно важливішим, ніж звичайна кадрова перестановка.
За даними видання, американські чиновники повідомили європейським колегам, що директор ЦРУ може активніше долучитися до човникової дипломатії між Москвою та Києвом. Він підтримуватиме контакти з розвідслужбами обох держав і може стати ще одним важливим каналом переговорів.
Паралельно Білий дім нібито обговорював скорочення ролі Віткоффа та Кушнера. Остаточного рішення Трамп, за інформацією FT, не ухвалив, а Віткофф, найімовірніше, залишиться у процесі навіть у разі посилення Реткліффа.
Є й повідомлення про внутрішню конкуренцію між ними. Джерела видання говорять про боротьбу за те, хто матиме провідну роль у різних напрямах переговорів.
Віткофф залишається особистим другом Трампа, тоді як Реткліфф має інституційну вагу директора ЦРУ й доступ до зовсім іншого масиву інформації. Для європейців сама перспектива зміни підходу, судячи з повідомлень FT, була зустрінута прихильно.
Півтора року переговорів із Москвою принесли надто мало результатів, щоб нинішню модель можна було вважати успішною.
Речниця Білого дому Анна Келлі відреагувала на публікацію Financial Times вкрай різко. У соцмережі X вона назвала матеріал неправдивим і заявила, що жодних описаних у ньому розмов не було.
За її словами, Віткофф і Кушнер продовжують працювати над мирною угодою та користуються повною довірою президента. Окремо Келлі звинуватила Financial Times у політичній упередженості.
Така реакція сама по собі нічого не доводить. У Вашингтоні нерідко публічно спростовують кадрові дискусії, які справді відбуваються за зачиненими дверима, але так само медіа іноді отримують неповну або передчасну інформацію від анонімних джерел.
Тому говорити про усунення Віткоффа чи Кушнера зарано. Але інший факт уже важко заперечити: Реткліфф справді їздив до Москви, контактував із російським керівництвом у сфері безпеки й дедалі помітніше присутній у контексті українського врегулювання.
Поки адміністрація Трампа була зосереджена на Ірані та Близькому Сході, переговори щодо України фактично заморозилися. Тому вереснева поїздка Кушнера й Віткоффа стала не початком фінальної угоди, а радше спробою з’ясувати, чи можна взагалі відновити повноцінний процес.
Причому робити це доведеться на тлі посилення самої війни. Росія намагається прискорити просування на Донбасі й готується до нової кампанії ударів по українській енергетиці, тоді як Україна дедалі активніше атакує російську військову та нафтопереробну інфраструктуру.
Обидві сторони прагнуть увійти в будь-які майбутні переговори з максимально сильної позиції. За таких умов оптимізм американських посланців виглядає радше політичною необхідністю, ніж відображенням реального прогресу.
Співрозмовники FT, знайомі з переговорами, стверджують, що під час останніх поїздок американці привезли небагато принципово нових ідей, а Путін майже не продемонстрував готовності відмовитися від попередніх вимог.
Один із них сформулював проблему точно: такий конфлікт неможливо врегульовувати час від часу. Він потребує постійної, професійної та детально організованої роботи.
Саме цього американській дипломатії поки й бракувало.
Реткліфф не є класичним дипломатом і навряд чи сам замінить переговорну команду Держдепартаменту. Але для українського напряму його участь може мати значно більше значення, ніж чергова зміна персоналій.
Директор ЦРУ приходить у процес із зовсім іншими можливостями. Він бачить розвідувальну картину війни, знає реальний стан російської економіки й армії, отримує інформацію про настрої всередині Кремля і може оцінювати, де російська позиція є реальною червоною лінією, а де — частиною торгу.
Це особливо важливо у переговорах із Москвою, де навмисне створення хибного враження про власну силу давно є частиною державної практики.
Реткліфф також має добрі робочі контакти з українською стороною. За повідомленнями медіа, саме американська розвідка за його керівництва відігравала важливу роль у передачі Україні інформації, необхідної для ударів по російських військових цілях.
Тому в Києві можливе посилення його ролі навряд чи сприйматимуть як проблему.
Один із українських чиновників, якого цитує Financial Times, сформулював позицію Києва доволі прагматично: робочі відносини є і з Реткліффом, і з Кушнером, і з Віткоффом. «Проблема у росіянах», — сказав він.
І це, можливо, найважливіша фраза всієї історії.
Було б занадто просто пояснити відсутність миру лише слабкістю американських переговорників. Віткофф і Кушнер справді не мають класичної дипломатичної підготовки, нерідко дивляться на геополітику через бізнес-оптику й часом демонструють недостатнє розуміння російської політичної культури.
Але навіть найсильніший дипломат не укладе угоду, якщо одна зі сторін вважає, що може отримати більше продовженням війни. Саме так сьогодні, схоже, мислить Кремль.
Путін поки не відмовився від основних вимог, переконаний у можливості подальшого військового тиску й вважає, що час може послабити Україну та її західних союзників. Тому зміна Віткоффа на Реткліффа сама по собі миру не принесе.
Але вона може змінити якість американської політики.
Переговори з Росією потребують людей, які не лише можуть розповісти Путіну про майбутні інвестиції, а й здатні зрозуміти, коли Кремль блефує, чого він насправді боїться і якою ціною його можна змусити змінити розрахунок.
Якщо Вашингтон справді почав це усвідомлювати, залучення директора ЦРУ може стати першим важливим сигналом. Не тому, що професійний розвідник обов’язково домовиться з Путіним краще за двох девелоперів, а тому, що перед тим, як укладати угоду, іноді потрібно правильно зрозуміти людину по інший бік столу.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover
About the Author
